5 серпня - 120 років від дня
народження
Бориса Антоненка-Давидовича
(1899-1984),
українського прозаїка,
перекладача, мовознавця, літературознавця
Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в
передмісті міста Ромни — Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині
машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни
Яновської . «Антоненко-Давидович» одночасно є псевдонімом і прізвищем його
прадідів — реєстрових козаків Антоненків.
Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній
письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але
невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського
університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно
він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки «в
бібліотеках та з великої книги життя».
1920-1921 рр. ще зовсім юному Б.Антоненку-Давидовичу
випало завідувати Охтирською повітовою народною освітою. Завідував він також відділом
культури та мистецтва в газеті «Пролетарська
правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус», художнім
редактором Київської кінофабрики.
Власні літературні твори почав публікувати з 1923 року. У
журналі «Нова громада» з'явилося перше оповідання Б.Антоненка-Давидовича «Останні
два». В «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ його драма «Лицарі абсурду», а
1926 року — збірка оповідань «Запорошені силуети». Своє літературне «хрещення» письменник
одержав у літературній організації «Ланка» (згодом — «Марс»).
Моральне життя Бориса Антоненка-Давидовича поступово стало нестерпним. Письменника гнітило заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати»,
повернення з видавництва «Література і Мистецтво» роману «Борг» для докорінної
переробки. І
він був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у
Держкрайвидаві редактором художнього сектора.
2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й під
конвоєм відправлено до Києва. Слідчі
військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та
контрреволюційній діяльності. На цій підставі Б.Антоненка-Давидовича
було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола
ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з
промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Після повернення до Києва у 1957 році, окрилений
суспільно-політичною відлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включився до
літературного процесу. Уже наступного року він вирушив в мандри Україною.
Враження від подорожей передав у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї
вольній, новій» (1960). Водночас допрацьовував привезений із заслання в чернетці
роман «За ширмою», що був опублікований спочатку в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а
за рік після того твір вийшов окремою книжкою і став помітним явищем
української прози.
До самої смерті БорисаАнтоненка-Давидовича, що настала 9
травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника,
який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном,
зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії
його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї
письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його
книга художньої прози — "Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки" —
за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.
Глибоко психологічний роман Б. Антоненка-Давидовича «За
ширмою» порушує давню проблему, що хвилювала і хвилюватиме не одне покоління
людей - тему батьків і дітей. Автор показує безмежну метеринську любов і
трагедію сина, який надто пізно зрозумів, яке велике і святе слово «мати».
Внаслідок черствого й байдужого ставлення молодого лікаря Олександра
Постоловського до своєї рідної неньки гине стара людина, що породила його на
світ і виховала. Твір «За ширмою» нагадує молодому поколінню про його обов’язки до своїх батькій, виховує любов до
свого народу, до рідного слова.
Немає коментарів:
Дописати коментар