Павла Тичини (1891-1967), українського поета
Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно.
Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом). Згодом – у газеті «Нова рада»(1917), журналі «Літературний вісник»(1918-1919).
З 1947 року — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.
Взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвятив однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією.
Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 року.
Подією величезної ваги в українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями українського відродження.
Перу автора належать збірки «Гаї шумлять», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую», поеми «Похорон друга», «Скорбна мати» тощо.
Маленькі шедеври Тичини «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», віршовані казки «Івасик-Телесик», «Дударик» ведуть в зачарований казковий дивосвіт. В них і мудрість, і гумор, і звучні рими, і добірне українське слово.
Його вірші живуть і радують читачів -
і в цьому безсмертя поета.
Немає коментарів:
Дописати коментар