Ювілярка травня

 31 травня - 70 років від дня народження  
Світлани Алексієвич (1948), 
білоруської письменниці та публіциста

 Твори білоруської письменниці українського походження перекладені 20 мовами, її книги видаються у 19 країнах світу.

 

      На рахунку письменниці більше 20 престижних премій і нагород, серед них: Лейпцизька книжкова премія за внесок у європейське взаєморозуміння (1998), премія Гердера (1999), премія Ремарка (2001), Національна премія критики (США, 2006), Літературна премія Центральної Європи «Ангелус» (2011) за книжку «У війни не жіноче обличчя», Премія Медічі за есеїстику (2013, Франція) за книжку «Час секонд-хенд» і, нарешті, Нобелівська премія з літератури (2015) — «за її багатоголосну творчість — пам’ятник стражданню і мужності в наш час».

       Німецьке видання «Німецька Хвиля» назвало Світлану Алексієвич «блискучою майстеркою художньо-документальної прози».

Алексієвич С. У війни не жіноче обличчя / Світлана Алексієвич. – Х. : Vivat, 2016. - 400 c.

Першу свою книжку "У війни не жіноче обличчя" Світлана Алексієвич написала 1983 року. Вона зроблена у фірмовому стилі авторки, якому та не зраджувала все своє подальше життя: магнітофонні записи інтерв’ю багатьох жінок-учасниць Другої світової війни були відредаговані та доповнені авторським коментарем, який пояснював читачу мораль цих історій.

Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.

Алексієвич С. Останні свідки. Соло для дитячого голосу / Світлана Алексієвич. – К. : Дух і літера, 2018. – 368 с.

Друга книга художньо-документального циклу «Голоси Утопії». Спогади про Другу світову війну на теренах СРСР тих, кому під час війни було 6-12 років — найменш заангажованих і водночас найвразливіших її свідків. Війна очима дітей виявилася ще страшнішою, ніж та, яку закарбував жіночий погляд у книжці «У війни не жіноче обличчя». «Останні свідки» — це подвиг дитячої пам’яті.

Алексієвич С. Цинкові хлопчики: роман  / Світлана Алексієвич. – Х. : Vivat, 2016. – 368 с.

Для написання "Цинкових хлопчиків" авторка особисто відвідала Афганістан, зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та з матерями загиблих солдатів. Після виходу книги 1989 на письменницю обрушилася чергова хвиля критики, її навіть звинуватили у "наклепі" та притягнули до суду, який втім було припинено.

"Цинкові хлопчики" – це історія афганської війни, що показує її непотрібною та несправедливою, історія останніх років радянської влади, остаточно підірваної цією війною. Книга проникнута горем та болем матерів "цинкових хлопчиків", зрозуміло їхнє бажання знати правду про те, як і за що воювали і гинули в Афгані їхні сини. Але, дізнавшись цю правду, багато з них жахнулися і відмовилися від неї.

Алексієвич С. Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього / Світлана Алексієвич. – К. : Комора, 2016. – 288 с.

Художньо-документальний роман говорить голосами «маленьких людей» про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.

Роман створено на основі розлогих інтерв'ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами «зони», посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Алексієвич С. Час second-hand: кінець червоної людини / Світлана Алексієвич.– К.: Дух і Літера, 2014. – 452 c.

Книга стала останньою в циклі з п’яти праць Світлани Алексієвич під загальною назвою «Червона людина. Голоси Утопії».

У передмові авторка розповідає: «За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінизму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки».