Ювіляр квітня

 3 квітня - 100 років від дня народження 
Олеся Гончара (1918-1995), 
українського письменника

3 квітня Україна відзначає 100-річчя Олеся Гончара (Біличенко Олександра Терентійовича), письменника і публіциста, критика, лірика і пейзажиста, громадського та державного діяча, борця за мир і людські права, академіка, голови Спілки письменників України (1959-1971), депутата Верховної Ради, Героя України (2005, посмертно).

Він народився в незалежній Україні – УНР. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво — на час, коли те відродження стало розстріляним. Юність — фронт, полон, знову фронт. Йому дуже пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути. Але... Волею долі у Гончарові ще у сталінські часи просто-таки вибухнув справжній письменницький талант.

Ранні оповідання й повісті «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий»  Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 1940-х і на початку 1950-х років він пише низку новел «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта».

Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Значущим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор одержав Національну  премію ім. Т.Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни.

Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у якому письменник порушив проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулого. За це автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.

 

У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), з’явилися численні повісті та новели.

Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).